desyateryk (d_desyateryk) wrote in ua_kino,
desyateryk
d_desyateryk
ua_kino

«Син Саула» - рецензія+інтерв'ю

НОМЕР 7005. ПОСМІШКА АНТІГОНИ
007(38)
«Ось, наприклад, концтабори. Єдиний істинний фільм про них, якого ніколи не могли й не зможуть зняти, тому що він був би нестерпним – це фільм про табір з погляду катів з їхніми повсякденними турботами. Як запхати двометрове людське тіло в п'ятдесятисантиметрову труну? Як вивезти десять тонн рук і ніг у вагоні на три тонни? Як спалити сотню жінок, якщо бензину вистачить на десятьох? Варто би показати друкарок, які все це реєструють. Нестерпним був би не жах цих сцен, а, навпаки, їхній цілковито нормальний, людський аспект».

Жан-Люк Годар, геній і провокатор світового кіна, написав це понад півстоліття тому. Минулого року угорський режисер Ласло Немеш зробив гідну спробу втілення запропонованої Годаром ідеї, знявши свій перший повнометражний фільм «Син Саула». Та, звісно, Гран-прі Канн, «Золотий глобус» і «Оскар» 39-річному дебютанту дали не за провокацію.

Головний герой фільму - не з катів, а мимоволі їхній помічник, учасник зондеркоманди – групи ув’язнених, котра заводить інших в’язнів у газові камери, сортує їхні речі, прибирає тіла, виконує майже всі підсобні роботи в таборі.

Ми не знаємо нічого про минуле цієї людини, про його родину, лише імя – Саул, місто народження – Ужгород і номер – 7005. Прізвище, яким він представляється - Ауслендер - перекладається з їдишу та німецької як «іноземець»; однак у таборі - всі іноземці, всі чужі. Будь-які почуття на його обличчі, спотвореному виснаженням і герпесом, годі й виявити, але це відстороненість безодні: актор Геза Рьоріг робить її емоційно видимою.

Світ Саула зменшений до відстані дотику, до рутинних занять і потреб. Саме тому майже всю картину знято на крупному плані з розмитим тлом. Перший кадр цілком нечіткий, в нього входить герой, і камера Матьяша Ердея поринає за ним, не відступаючи ані на крок, створюючи шалену динаміку, яка буквально втискає глядача в крісло (слід зауважити, наскільки це технічно складно, адже фільм знято важкою – кількадесят кілограмів - камерою формату 35 мм). Психологічна й типажна точність притаманна всім виконавцям; ці обличчя, як і кольорова пластика кадру, мають візуальну відповідність у полотнах експресіоністів: жах і масштаб того, що діється, можна передати саме так. Так само й на аудіодоріжці практично кожен звук доповнює загальну атмосферу необхідними акцентами: нестерпно низьке пихтіння паротягу, різкі, як собачий гавкіт, команди, наростаюча хвиля плачу й криків крізь зачинені двері камери, гудіння вогню в печах складаються у моторошну симфонію знищення.

Для Саула згубне метушіння обривається, коли з газової камери виносять ще притомного підлітка. Хлопчик живе лише кілька хвилин, поки есесівець його не добиває. Але цього вистачає, аби в самому Саулові та його світі змінилося геть усе. У героя раптом з’являється мета поза боротьбою за виживання: він хоче гідно поховати дитину, для чого навіть шукає рабина, ризикуючи власною головою. Це дуже людське прагнення вже хоча б тому, що тварини не ховають своїх померлих, але й більше. В місці, де вбитих називають «шматками», де старих і малих тисячами спалюють і розвіюють за вітром, такий намір є винятковим викликом. Виживання в газовій камері – це диво. Диво життя – ось що хоче врятувати Саул, хай отак символічно. Ось чому він обстоює цей похорон до останнього й називає хлопчика своїм сином. Життя людини – поняття, що перебуває понад фізикою, тобто метафізичне, і саме ця метафізика заперечує пекло, створене нацистами.

Звісно, сюжет відсилає до античного міфу про Антігону, що поховала тіло свого брата всупереч забороні правителя-тирана. Ця архетипічна історія, що втілюється знов і знов – про те, як через смерть стверджуються життя і людська гідність. Не важить, чи вдасться протагоністу поховати дитину згідно з усіма ритуалами. Вирвавши її з табірного конвеєра, він уже переміг.

Тому одна-єдина, фінальна посмішка в цьому фільмі належить Саулові. Посмішка Антігони.

«МИ ХОТІЛИ СТВОРИТИ ФІЛЬМ, ЯКИЙ БУВ БИ НАЙБЛИЖЧИМ ДО РЕАЛЬНОСТІ»
23rohrig

Геза Рьоріг (11.05.1967, Будапешт, нині в Нью-Йорку) – угорський письменник і актор. Саул – його перша велика роль. Після прем’єри в Києві він поспілкувався з глядачами, а також дав мені інтерв’ю.

- Мене як колишнього рок-журналіста зацікавила одна деталь з вашої юності: за часів комуністичної влади в Угорщині ви грали у групі, концерти якої забороняли. Чи не могли би ви трохи про це розповісти?
- Тоді в Угорщині знаходилося 150 тисяч радянських солдатів. Я дуже не люблю політику, але мене вигнали з гімназії саме з політичних міркувань, бо я ніколи не визнавав, що партія має бути одна. Тож я пофарбував волосся в синій колір, створив панк-групу, і ми репетирували й грали в різних місцях і під різними назвами – бо поліція весь час то світло вимикала, то ще якось зривала наші концерти.

- Що ж вас підштовхнуло стати актором?
- Я не шукав цього. Мене знайшов режисер.

- Але ж Саул - не перша ваша роль.
- Мені був 21 рік, коли я дійсно зіграв свою першу роль, але потім була перерва аж до 47 років, тож, можна сказати, я почав з чистого аркуша. Правда, я знав Немеша до того.

- Чому він звернувся до вас?
- Шукав обличчя, яке б не було надто впізнаваним.

- Ви літератор, тобто самі собі начальник, а коли знімаєтесь, вами командують. Як ви розв’язуєте цю колізію для себе?
- Дійсно, це могло би створити проблеми, якби я не грав у такому фільмі. Але в «Синові Саула» герой вже практично позбавлений емоцій, бо, наче робот, виконує страшну монотонну роботу. Мені залишалось просто вжитись у його характер, але при цьому уникати емоційного забарвлення.

- Звучить як серйозний акторський виклик.
- Згоден, це дійсно важке завдання.

- Ким були ті, хто опинявся в зондеркоманді?
- Це мали бути чоловіки в добрій фізичній формі від 20 до 40 років. Жили в окремому карантині. Вони не зголошувались до зондеркоманд з доброї волі, їх насправді дурили: везли до табору у вагонах тривалий час без їжі, як худобу, і питали, чи не хотіли б вони жити в кращих умовах. Багато хто підіймав руку. Когось навіть не питали. Вони до останньої миті не знали, що робитимуть.

- Що це була за робота?
- Допомогти роздягтись новоприбулим в’язням перед газовою камерою, причому не кажучи цим людям жодного слова. Потім вони мали зрізати волосся у жінок, подивитися, чи є золоті зуби, чи лишились якісь цінності на тілах. Пізніше мали вивезти й спалити тіла, а газову камеру привести до ладу, щоб наступна партія повірила, що це душова. Аби виконувати таку роботу, доводилось ховати своє серце в панцир. Вдавалось це далеко не всім, тому більшість з них намагалися вчинити самогубство, але в таборі це було майже неможливо. Є зафіксований випадок, коли з камери виштовхали одного з таких самогубців, аби він свідчив про те, що відбулося. Загалом чимало зондеркомандо вважали це своєю місією - навіть потай усе ретельно нотували.

- Вас хтось консультував?
- Маю честь знати такого чоловіка. Це єврей з Греції, колишній член зондеркоманди, йому зараз 93 роки. Він поділився зі мною багатьма спогадами. Саме це знайомство допомагало виконувати роль.

- Як загалом тривала робота над фільмом?
- Ми знімали лише 28 днів замість бажаних 40, з дуже малим бюджетом, але це лише поліпшило результат. Зазвичай нарізка повнометражної картини – це 200-300 кадрів, у нас же вийшло близько 70, тобто зйомка однієї сцени могла тривати 1-1,5 хвилини, і тому слід було зробити дуже якісну хореографію кожної сцени, наче в балеті, щоби вкластись у цей час. Та, звісно, найважчим було наше переживання цієї історії.

- А чому ви, власне, погодились на роль?
- Я повірив у сценарій. Я бачив багато фільмів про Другу світову, взагалі про війни, які вважаю неправдивими, навіть кітчевими. А Немеш хотів вразити авдиторію, але не заради того, аби витиснути зайві сльози, а щоб у глибині душі глядача щось здригнулося, щоб усі дійсно почули послання, яке несе «Син Саула». Ми хотіли створити фільм, який був би найближчим до реальності.

- «Список Шиндлера» входить у число згаданих вами неправдивих фільмів?
- Розумієте, це не та історія, яку я чув від свого дідуся: в нього 43 члена родини загинуло під час Голокосту. «Список Шиндлера» починається як кольоровий, продовжується як чорно-білий і потім знову стає кольоровим. Чому його люблять німці і американці? Бо автори дають надію, створюють емоційний зв'язок між глядачами й відомими акторами, чиї герої, звісно, мають врятуватись. Я в це не вірю. Виживання було випадковістю.

- Які ж фільми вам подобаються?
- Я міг би назвати інші картини, але якби точне попадання вже відбулося, ми би не мали знімати «Сина Саула».

- Наскільки ця роль змінила вас?
- Зовсім не змінила. Не те щоб я був нечутливим, однак ця тема вже давно в моєму житті, з моїх восьми книжок дві – про Освенцим.

- Як вплинуло на вас відвідування Освенцима?
- Я втратив віру в людину. В моєму житті неначе утворився вакуум. Я зрозумів, що без віри жити не можна.

- Наостанок питання, як виникає завжди в таких випадках: чому, на вашу думку, став можливим Голокост?
- З таких самих причин, що й Гулаг. Тому що ми втратили зв'язок з Богом. Не з церквою, не з релігією, а з Богом.


Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments