desyateryk (d_desyateryk) wrote in ua_kino,
desyateryk
d_desyateryk
ua_kino

КІНО ПІСЛЯ ОСВЄНЦИМУ. "Персона", Інгмар Бергман

УДАР
(розділ «Галюцинації»)
persona-1966-01-g
Початкові кадри “Персони” Бергмана – більші, ніж просто пролог. Тут задається метафізика фільму.

Спочатку - анатомія роботи кінопроектора: зближуються і розжарюються два контакти, верхній горизонтальний, нижній під кутом, кінострічка виповзає з приладу, миготить кругла лампа, чергуються спалахи і затемнення.

Робочі титри – перевернені цифри, зворотний відлік від слова “Start”: 11, 10, 9, 8… Стрекотіння проектора сплітається з музикою Ларса Йогана Верле, котра наслідує тривожні настрої і стилістику повоєнного академічного авангарду.

Після “сім” – моментальний план ерегованого пеніса, котрий повторює положення і форму нижнього контакту; за кадром чути короткий зойк.

Прямокутне джерело світла поступово перетворюється на віконце проекції – в ньому ногами догори фрагмент безтурботної дитячої анімації, вклинюється відповідна механічна мелодійка, гори блимає короткий “дощ” із подряпин.

Пара оголених рук плавно рухається й плеще в долоні.

На білому тлі, під складне тремоло ударних, у правому нижньому куті формується вставка-екран з гарячковим уривком німої комедії: добродій, вбраний у старомодну нічну сорочку й ковпак, тікає від карикатурної смерті, і, наштовхнувшись на такого ж балаганного біса, ховається під ковдру.

Біле знову порожніє, аби пропустити до центру крупного хижого павука.

Із зарізаного ягняти зливають кров. Крізь марево видніються голова тварини і руки того, хто ріже. На весь екран – ягняче око. Тоді – тельбухи.

Музика Верле сягає крещендо, що уривається сухими, сильними ударами: долоня тричі смикається від входження у плоть величезного цвяха, удари знято з різних ракурсів. Монтаж епізода такий швидкий, що молота майже не бачимо, лише наслідки – конвульсивне стиснення пальців, цівка крові. Після цього і ритм, і атмосфера картини змінюються.

Б'є далекий глухий дзвін, цвях розростається списоподібною огорожею довкола масивної будівлі, купа брудного рихлого снігу повторюється у профілі мертвої старої жінки. Символіку помирання і потойбіччя продовжують: монотонний звук капання, дзвінки телефону, на які ніхто не відповідає, горизонтальні погрудні профілі трохи знизу в перспективному скороченні (схожі кути зору маємо в малярських штудіях з мерцями), перевернуте жіноче обличчя з заплющеними очима, рука, що звисає з каталки, нарешті, середній бічний план тіла, накритого простирадлом. Згодом через подібне заціпеніння (нерухоме накрите тіло в профіль або перевернутий анфас з розпущеним волоссям) проходять обидві героїні. Хлопчик (Йорген Ліндстрьом), що з'являється у цьому аж занадто спокійному місці (так само спочатку лежачи, в профіль) – може бути як сином акторки Елізабет (Лів Ульман), так і ненародженою дитиною медсестри Альми (Бібі Андерссон): саме до їхніх облич, двох повільно мерехтливих абрисів, він марно намагається дотягнутися на початку і в кінці фільму.

Удар повторюється ще раз точно у середині історії, після того як Альма, розбивши склянку, навмисно лишає уламки на порозі. Не попереджена Елізабет ранить ногу.

Альма холодно дивиться на збентежену пацієнтку крізь напівпрозору завісу, і цієї миті зображення під знайомий стрекіт починає рватися по вертикалі. Лакуни з'їдають плівку, зловісним закляттям звучать кілька слів у зворотному відтворенні, прошмигує вбраний у плащ буфонний чорт з великими рогами і виряченими очима, подальша засвітка переривається кадрами зі згаданої німої стрічки: поліціянт тікає від добродія в ковпаку, за яким, у свою чергу, женеться вусатий дивак. За монтажною склейкою - нова макабрична примара, смерть-скелет, з тої-таки комедії. Акомпанемент ударних, струнних і клавесину розряджається криком і ударом – долоня знову здригається від заліза, яке входить у неї. Відновлення після больового шоку відбувається поступово – через план ока, такий близький, що видно окремі судини, і через розмиту постать Елізабет, котра ходить по кімнаті.

Надшвидка концентрація і розрізненість цих фрагментів не дозволяє закцентувати котрийсь як найбільш значущий. У своїй черговості вони утворюють образний аналог прикордонної свідомості, хиткого, ламаного, тривожного, спільного для обох антагоністок стану між існуванням і небуттям. Це та область, куди героїні витісняють найважчі свої таємниці, які уособлює дитина – ненароджена Альмою, зненавиджена Елізабет.

Ба більше. Маємо фільм/плівку між спостерігачем (ним може бути як глядач, так і режисер) і геть інакшим кіном як об'єктом . Тобто замість речей - зворотний бік зображення, його ще можна назвати перед-зображенням; це хтонічна візуальна праматерія, хаос, що передує світотворенню, а цим світом і є сам фільм. Тож нема нічого, окрім плівки, окрім зображення в різних ступенях структурованості. Це абсолютно герметична історія, історія без виходу, котра і дорівнює самій реальності, підтвердженій – що важливо для Бергмана - актом страждання. Адже цвях - то не лише прорив плоті, а й жорстоке поєднання, що відлунює надзвичайно болісною сценою зливання облич Альми та Елізабет в асиметричну моторошну парсуну. І це поєднання – фактично, ще одне, видозмінене розп'яття - невимовно трагічне, а надто для Елізабет.

Тут варто згадати про вихід героїнь. Вони збирають речі. Наїзд камери на валізу Елізабет невипадковий. Актриса йде без неї, виходить направо (ледь не сказав – у праву кулісу) рвучким виразним рухом: у подорожі, яку вона продовжила, багаж не потрібен. “Немає нічого” - єдині за весь фільм промовлені нею слова цілком слушні, бо за межами її кіно-театральної дійсності таки нічого немає, вона так і зачиняється в кадрі, чи то пак, у (на) сцені. Пронизливий, різкий сигнал остаточно розводить Альму та Елізабет: для першої то гудок автобуса, для другої – буквально початок чергової зйомки; недарма погляд Лів Ульман у вбранні Електри, кинутий просто в камеру, тієї миті, коли Альма замикає двері, сповнений німого благання: це - розпач залишеної.

У вічній тиші “немає нічого” Елізабет застигає прицвяхованою між безперервним становленням з позакадрового пекла дедалі новіших образів та доторками, на які не зможе відповісти любов'ю. “Персона”: тим, хто знімає, тим, хто грає. Розіп'ятим і покинутим.
____________
«Персона» / Persona (1966, Швеція, 85`), режисура - Інґмар Берґман, сценарій: Інґмар Берґман, оператор: Свен Нюквіст, актори: Бібі Андерсон, Лів Ульман; виробництво: “ Svensk Filmindustri”.


Дмитро Десятерик

Попередні глави:
Передмова http://d-desyateryk.livejournal.com/744377.html
"Європа", Ларс фон Трієр http://d-desyateryk.livejournal.com/744915.html
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments