desyateryk (d_desyateryk) wrote in ua_kino,
desyateryk
d_desyateryk
ua_kino

Може і прорвемось...

Може і прорвемось...

Отже, ще одна помаранчева стрічка. Ще один “блокбастер” про революцію. Називається “Прорвемось”. За тиждень до того, нагадаю, презентували “Помаранчеве небо”. Так і тягне ввести в критичний ужиток термін “помаранчеве кіно” і віддатися спокусам порівнювального аналізу, але втримаємося. Бо наслідки можуть бути сумними: вже у нас є кінематографічна “гетьманіада”, яку ніхто, окрім режисерів тих псевдоісторичних фільмів. дивитись не може; тепер ось ще є загроза отримати професійно-революційне кіно. Проте все ж варто сподіватися на краще всупереч усьому.

Це до того, що надто інтенсивно вже розкручували проект студії “ПРЕ”, надто пафосно готували публіку: всі ці заяви про “народних акторів”, “народний блокбастер”, “народний сценарій”… Особливо наголошували на останньому, а режисер Іван Кравчишин не шкодував епітетів. Мовляв, драматургію чи не всім Майданом і писали; отже за усіма ознаками виходило, що це дуже, дуже незвичайний і оригінальний сценарій.

Ох, краще про це так не розводилися.

Пролог фільму трохи нагадує таку собі кліпову нарізку – дещо хаотичні кадри, смиканий ритм, метушня образів. Потім наче історія налагоджується. Точніше – її розповідає від першої особи один з героїв у розлогому закадровому коментарі. Спочатку більш-менш зрозуміло. Хлопцям не вистачає грошей на поїздку до Мексики, на чемпіонат з парашутного спорту. І один з них потрапляє в халепу, намагаючись вкрасти гроші у місцевого кримінального авторитета. Друзям треба його якось визволити. І відбувається це в переддень Помаранчевої революції.
Слід завважити, що це реконструкція лише частини сюжету. Який, взагалі-то, довший. Але, чим далі, тим більше з ним проблем. І вищезазначений закадровий голос ясності не додає. Тому що добру половину з того, що він промовляє, розібрати взагалі неможливо; окрім того, належить він чоловікові, як мінімум, вдвічі старшому за персонажа, від імені якого звучить.
Але то деталі другорядні. Бо у другій половині фільму сюжет перетворюється на таку кашу, що виловити з нього хоч щось схоже на зміст, сенс чи бодай якийсь цілісний образ вкрай важко. Просто змішується все, і в певний момент стає неможливо зрозуміти, що, з ким і чому відбувається. Якихось персонажів автори фільму гублять на півдорозі, інших уводять у дію вже тоді, коли їх присутність просто недоречна, третіх примушують робити вчинки, абсолютно алогічні з усіх точок зору. Чесно кажучи, навіть не вистачає слів, щоб описати весь той драматургічний безлад, а ж до зовсім недолугого фіналу. Може, все ж варто було не збирати історії по всій Україні, а просто написати одну, просту, чітку і якісну?
Акторів, якщо вірити анотаціям, теж підбирали, широко зачерпуючи в народних масах. А втім, більшість з них, все ж мають професійну освіту, певний екранний і сценічний досвід. Проте негаразди фільму поширюються і на їх роботу. Всі вони, цілком можливо, гарні виконавці: значить, з ними погано працювали, завдання поставили по-аматорськи, дали пухкий сценарій – ось вони і виглядають вкрай непереконливо. Є серед них і справжня зірка – Олексій Вертинський, який, здається, може витягнути будь-яку роль. Але йому дали абсолютно штучну, казна-як зліплену партію бандита-філософа, погано скопійовану з західних зразків. І як би не намагався Вертинський обіграти всі ці кострубаті фрази, яке б страшне обличчя не робив – ну не виходить в нього провінційний Кащей Безсмертний, чи граф Дракула. Бо Вертинський чудово вміє смішити, а не лякати. Бо він, як і будь-який обдарований актор, відчуває фальш, і всією своєю природою тому опирається. Бо це, врешті-решт, не його фільм.
Отже, приходимо знову до того, про що, насправді, не хотілося б говорити: другий художній фільм про листопад 2004 – і друга невдача. Мабуть, таки потрібен час, щоб виникло необхідне відсторонення, часова дистанція, щоб у кінематограф прийшли направді нові люди… Але ж то – майбутнє, причому досить далеке; а хороше вітчизняне кіно хочеться бачити тут і зараз.
Втім, єдине все ж треба, заради справедливості, відзначити: свій перший фільм компанія “ПРЕ” розкручує досить грамотно. І, не виключено, що він таки дійсно стане комерційно успішним (!) всупереч усьому, в першу чергу власній якості.

А втім, то не вина, а біда наших кінематографістів чи тих, хто прагне ними бути. Бо яким ще може бути українське кіно після десятирічь коматозного стану, глухого кута і абсолютної, безпросвітної кризи, після того, як не лишилося нічого й нікого – ані студій, ані майстерних вчителів, ані режисерів, ані сценаристів?
Це ж навіть не руїни – це просто яма. З якої вибиратися доведеться ще дуже, дуже довго. От і судилося помаранчевим фільмам стати тими першими, непевними кроками, які робить важкохворий, що починає повертатися до життя. Кволі, непевні і непереконливі рухи…
Але ж треба з чогось починати.

(с) Дмитро Десятерик
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments